Person

Сентябрь, 2019
Ніна та Андрій Семикоз: «Ми чуємо один одного»

Бути разом 25 років – і в радості, і в горі, і в бізнесі. Досягти успіху – і почати все з початку у новому місті, зовсім не схожому на рідний Донецьк.

Про свій шлях у бізнес, про мрії та натхнення в інтервHARVEDonline розповіли власники мережі брендового одягу та взуття Ніна та Андрій Семикоз

Стати власниками мережі завжди було вашою мрією?

Н.: Просто так склалося. У 1997 році я закінчила Донецький національний університет за спеціальністю «Бухгалтерський облік та аудит», і одразу після закінчення мені запропонували роботу в компанії, де працював Андрій.
 

То ви на роботі познайомилися?

Н.: Ми познайомилися у гуртожитку ДонНУ, я була на першому курсі, а Андрій закінчував п`ятий. Після другого курсу ми одружилися, і в цьому році у нас ювілейна дата – 25 років спільного життя.

 

Андрій, а хто Ви за фахом?

А.: Математик. Закінчив математичний факультет ДонНУ і працював у науково-дослідній частині університету, кафедра прикладної математики та теорії систем управління.

 

Як пояснити людям, далеким від математики, чим Ви займалися?

А.: Програмуванням. Писав програми обліку для підприємств: облік кадрів, матеріальний облік.

 

В Україні 90-х програмування лише починалося…

А.: Програмісти отримували копійки, усюди їх сприймали як обслуговуючий персонал. Тому я почав шукати іншу роботу.

Н.: Ми якраз одружилися, оскільки я навчалася на третьому курсі, Андрій повністю забезпечував родину, знайшов роботу, де я і надалі працювала з пів року звичайним бухгалтером. Потім мене запросили в іншу, більш потужну компанію, де почалося моє кар`єрне зростання. Я стала директором корпорації – роздрібної мережі заправляльних станцій. У 25 рік мала понад сто підлеглих.

 

 

Ви фактично працювали за спеціальністю. А наскільки різко довелося змінити сферу діяльності Андрію?

А.: Спочатку мене запросили як програміста, з часом я виріс до заступника директора і згодом зрозумів, що настав час щось своє відкривати.

 

Ніно, у фільмі «Москва сльозам не вірить» героїня каже, що достатньо організувати трьох людей, а далі вже легше буде…

Н.: Насправді так і було. Було сім АЗС та декілька інших підприємств на яких були директори, і основний контакт був із ними.

А.: У цю корпорацію увійшло і моє підприємство…

 

Тобто протягом якогось часу Ви, Ніно, були вищі за посадою, ніж Андрій?

Н.: Був такий період. Я вже була директором корпорації, а Андрій керував підрозділом.

А.: Це був зовсім окремий підрозділ, і ніхто в мою діяльність не втручався.

 

 

Вас не бентежило, що дружина була головнішою?

Н.: Ми на це не звертали уваги, і ніколи у нас в житті не було такого, що хтось вищий, хтось комусь підкоряється. Ми завжди чуємо один одного, спілкуємося, приходимо до спільного знаменника. І зараз у Вінниці у нас так само, як було в Донецьку, коли ми у 2006 році почали родинний бізнес. Як і тоді, ми поділили роботу. Є ділянки, якими я займаюсь і які контролюю, є ділянки, за які чітко відповідає Андрій. Ми радимось один з одним, приймаємо спільні рішення – і працюємо.

 

Із чого ви почали у 2006 році?

Н.: Ми відкрили невеличку крамницю, спочатку одну, потім другу… У Донецькій області у нас було п`ять магазинів.

 

Не було страшно йти у вільне плавання з великої корпорації?

Н.: Ні. Ми вже були самодостатні і відчували, що можемо самостійно, повноцінно вести свій бізнес.

 

Андрію, у Вас не було відчуття жалю, що покинули програмування?

У той момент ні. А коли програмістам почали добре платити, я вже й сам добре заробляв. До того ж повернення у програмування неможливе, тому що галузь розвивається, кожен рік щось нове, і якщо ти пропустив десять років, то вже не наздогнати.

 

Коли ви приїхали до Вінниці?

Н.: 30 вересня 2014 року. Це було зовсім нове для нас місто, тут не було ані друзів, ані знайомих. Ми вперше побачили місто, фонтан, паровозик на мосту. Коли ми їздили Україною в пошуках міста, де можемо зупинитися, головним для нас було те, щоб ми могли продовжити тут роботу. Ми не думали про те, чи буде нам комфортно – ми розуміли, що потрібно працювати.

А.: Ми шукали вільні місця в торговельних центрах.

Н.: На той момент Поділля City щойно відкрилося, і так, мабуть, було потрібно, щоб ми зупинилися у Вінниці. Хоча, виїжджаючи з Донецька, ми думали, що це на півроку-рік, і, чесно кажучи, планували зупинитися у Львові. Але ми об`їхали кілька міст…

А.: Дніпро, Черкаси, Хмельницький, Івано-Франківськ, Тернопіль. Ми шукали місце, дивилися, як у місті представлений саме наш напрямок…

Н.: Саме ті бренди, з якими ми працювали. Не можна було просто так хаотично стати й почати працювати. І я вважаю, що Вінниця прийняла нас, дала можливість займатися тим, чим ми займалися у Донецьку.

 

 

Тобто вам вдалося перевезти бізнес із Донецька й ви не починали з нуля?

Н.: Ми перевезли товар та частину обладнання…

А.: І свій одяг, який був на нас.

Н.: Звичайно, з нами залишилися наші вміння, наші здібності та бажання.

 

Наскільки умови ведення бізнесу у Вінниці відрізняються від того, до чого ви звикли в Донецьку?

Н.: Абсолютно різний менталітет. Абсолютно різне становлення людей до одягу, до взуття, до цінностей.

 

У чому саме ця різниця полягає?

Н.: Вінничани більше зорієнтовані на родину, на відпочинок та менше на оболонку. Мене вразила їхня любов до рідного міста. Ми тут продовжуємо працювати з брендами високого рівня і п`ять років дали свої результати. І наша участь у Днях моди, і в різних показах, фотосесіях були для нас зовсім новим та дуже цікавим досвідом, це надихає, окриляє та надає сил знову творити та робити щось нове.

 

І що нового ви придумали?

А.: Зараз розвиваємо новий актуальний напрямок в нашому бізнесі – online продаж. В цьому році ми запустили інтернет-магазин https://vintop.com.ua

Н.: З серпня ми працюємо над новим проектом «Зіркові моделі від PANNA boutique». Вирішили відзняти та презентувати нову колекцію італійського бренду МАХА з цікавими, відомими, популярними жінками у нестандартному форматі, у незвичному образі, у незвичному одязі для них.

 

 

Наскільки легко моделі погоджувалися на таку зміну іміджу?

Н.: Дуже легко. У цьому проекті побажали взяти участь понад 50 жінок, я навіть не очікувала такого. Але це свідчить про те, наскільки цікаво ми презентуємо нашу продукцію, наші магазини, нашу сферу діяльності.

 

Ви вважаєте себе успішними?

Н.: Не все так однозначно. Я вважаю, що мало хто досягає успіху легко й просто. Потрібно докласти неймовірних зусиль, і практично весь свій час ти витрачаєш на роботу. Ти думаєш про роботу 24 години на добу, а тим більше, що всі магазини різнопланові. Одяг потребує одного підходу, робота зі взуттям та аксесуарами – це вже інший напрямок, це вже по-іншому потрібно вести бізнес. Але це дуже цікаво.

 

Ваша мета на найближчі п`ять років.

Н.: Чесно кажучи, ми навіть не визначаємо якусь мету. Нам цікаво розвиватися, дізнаватися щось нове…

А.: Намагаємося бути кращими на кожній сходинці.

 

 

Кращими у порівнянні з ким або чим?

Н.: Ми намагаємося досягти дуже високого рівня у всіх відносинах.

 

Якщо повернутися у 2006, то якщо не одяг та взуття, чим ще ви могли б зайнятись?

Н.: Складно сказати. Ми живемо цією роботою. Все, що ми робимо, просякнуто нашою увагою, нашим аналізом, нашим баченням.

А.: Днями ми відбирали взуття німецького бренду Rieker на весну-літо наступного року.

 

І що будуть носити?

Н.: Rieker – це завжди комфортне зручне взуття.

 

Наскільки комфорт важливий особисто для вас?

Н.: Ми вже у тому віці, коли хочеться комфорту. Ми прагнемо комфорту й прагнемо створювати комфорт для наших клієнтів.

А.: Але зараз ми живемо не в комфорті, тому що у нас немає вільного часу. Ми не можемо поіхати кудись відпочити більше ніж на п`ять-шість днів.

 

Ваші улюблені місця відпочинку?

Н.: Дуже полюбляємо Іспанію, Тенеріфе…

А.: Там ми побачили щасливих людей, ми побачили абсолютно сивих дідусів і бабусь, які танцювали чарльстон. До чарльстона вони ледь рухаються, а музика починає грати – і вони починають танцювати…

Н.: Вони молоді, вони щасливі, вони енергійні…

А.: Вони ходять містом і тримаються за руки, люди похилого віку.

 

Що ще ви не можете собі дозволити з того, про що мрієте?

Н.: Приїхати додому в Донецьк та побути там. А це найдорожче.

А.: Ми в Донецьку десять років винаймали житло, поки у своїй квартирі робили з перервами ремонт. Зробили – і провели там лише два Нових роки: з 2012 на 2013 та з 2013 на 2014.

 

Ви після війни плануєте повернутися до Донецька?

Н.: Залишимося у Вінниці.

А.: За статистикою, якщо протягом трьох років люди не повертаються, 70% із них не повернуться вже ніколи.

Н.: Нам зараз хочеться повернутися, щоб побачити, що там, і заспокоїтися. Але ми вже настільки приросли до Вінниці…

 

Ви зараз відчуваєте себе вінничанами, що приїхали з Донецька, чи донеччанами, що живуть у Вінниці?

Н.: Мабуть, вже вінничанами. У нас тут вже стільки знайомих…

А.: У нас тут знайомих вже більше, ніж у Донецьку було, бо ми беремо активну участь у різних заходах.

Н.: І життя у нас тут цікавіше, ніж у Донецьку. Більше спілкування, більше різнопланової діяльності, а не лише торгівля.

 

 

Окрім повернення до Донецька, про що ще ви мрієте?

Н.: Про дітей.

А.: І про власний дім.

 

Ваші побажання читачам.

А.: Вірити у себе.

Н.: Життя настільки коротке, і воно може настілки радикально змінюватися з причин, які від тебе не залежать, що дуже важливо підтримувати один одного за будь-яких обставин. А ще – бути собою, займатися улюбленою справою, і не лише як бізнесом, а взагалі займатися тим, що приносить задоволення.

Спілкувалась Катерина Баркалова

Еще почитать
«С внутренними демонами лучше подружиться»: Эмбер Рэй о зависти, эгоизме, тревоге и здоровой любви к себе
Сентябрь, 2019
Писательница Эмбер Рэй долгие годы откладывала свою мечту, потому что находилась во власти негативны...
«Привязанность должна быть сферой покоя»: Людмила Петрановская о близких отношениях
Сентябрь, 2019
«В близких отношениях мы уязвимы. Если что-то идет не так, наш стресс сильный, и мы становимся рабам...